Рислінг – моє улюблене вино, – мовила Адріана і посмішка поволі розпливлася по рум’яних щоках. Неозброєним оком було видно, що дівчина трішки захмеліла. Це й не дивно. Бо ще до того, як принесли рибу, ми вже встигли випити по два келихи білого напівсолодкого. А за кілька годин – майже спорожнити синю пляшку німецького вина.
– Тепер і моє теж. І хоч я більше люблю червоні вина, та до форелі, мабуть, нічого кращого не знайшлось би, аніж біле, – погоджуючись, я випростався у м’якому шкіряному кріслі й злегка торкнувся до ніжки дівчини своєю ногою. Оскільки у ресторанчику майже не було людей – ми комфортно почувалися й анітрохи не соромилися. Тим паче, приглушене світло наче ховало нас від усіх.
Нана – так її звуть друзі – не соромилась і тоді, коли я поклав руку на її коліно. Мовчки дивився дівчині у вічі й повільно гладив ніжку, рухаючись угору. Пальцями відчував приємну гладкість колготок. Закинувши ногу на ногу, вона злегка погойдувала носочком, з якого звисала тендітна чорна туфелька. Незважаючи на свій невеличкий розмір, туфелька мала доволі довгу і тонку шпильку. Адріана була невисокого зросту, тому, швидше за все, часто ходила на підборах.
Продовжуючи рухатися рукою вгору по ніжці, я торкнувся спіднички. Вона була чорна, фасону «олівець», така, яку зазвичай одягають звабливі секретарки. Разом із білою сорочкою складалось враження, ніби дівчина прийшла на бізнес-зустріч. Але бізнес-леді таких не носять. Від спідничок ділових жінок ця відрізняється довжиною. В Адріани поділ закінчувався на середині стегон, що змушувало постійно поправляти її.
У цю мить, ніби нізвідкіля, з’явився офіціант, і, забираючи білі тарілки із залишками риби та варених овочів, запитав:
– Можливо, десерт?
– Ой, мабуть, ні, – почала відмовлятися дівчина. – Боюсь, що десерт у мене вже не влізе. Дякую.
Я забрав руку з ніжки дівчини, щоб не ставити її у незручне становище. Не люблю перед кимось соромити дівчат. Хоча цього разу дівчина була не проти.
Одразу після того, як хлопчина відійшов від нашого столика, Адріана взяла мою долоню і повільно поклала собі на коліно. Наче повернула на своє місце. При цьому свою руку залишила на моїй, злегка погладжуючи.
Піднявши очі і зустрівшись зі мною поглядом, Адріана одразу відвела їх, ніби вмить стала тверезою. Але ледь помітна посмішка виказувала її хмільний настрій. Щоки вже набули гаряче-рожевого кольору. Навіть не торкаючись, було зрозуміло, як вони горять.
– Дякую тобі за рибку і вино. І за це прекрасне побачення, – повільно, ніби смакуючи кожне слово, промовляла дівчина. – Мені все дуже сподобалось.
– Будь ласка. Мені наше перше побачення теж сподобалось, – і наприкінці додав, – і ти теж.
Дівчина широко посміхнулась. Аж заплющила очі.
– Перестань, – промуркотіла, наче кішка.
– То, може, все-таки десерт? – підіймаючи брову і не очікуючи відповіді, продовжив. – Поїхали до мене. Вип’ємо смачного чаю з чимось солоденьким.
– Емм… Навіть не знаю… Завтра на роботу вранці… Та й якось не зручно. Чесно. Мені ніяково. На першому побаченні відразу їхати до хлопця, – відчувалося вагання, та аж ніяк не пошук відмовок.
– Довірся мені, – напівгіпнотичним голосом почав переконувати. – Я зроблю все можливе, щоб ти смачно виспалась і вранці свіженька потрапила на роботу.
Дівчина примружилась і трішки повернула голову, але погляду від мене не відвела. Наче підозрюючи мене у чомусь.
– Ну, залишатися в тебе я точно не буду, бо на роботу в цьому одязі не піду, – поправляючи спідничку, сказала серйозним тоном. – А от заскочити на півгодинки чаю попити – можна, – і грайлива посмішка повернулася на її обличчя.
Продовження читайте в збірці…